Переможцями обласного конкурсу учнівської молоді, приуроченого Шевченківським дням, під гаслом “Об`єднаймося ж, брати мої!” стали Чернік Оксана, учениця 11-Б класу, в номінації “Література”, куратором якої була Комашко Оксана, вчителька української мови та літератури. У номінації “Історія України та державотворення” перемогу здобули учениця 10-Б класу Хом`як Анна та її наставник Бруча Світлана, учителька історії. Роботи переможців будуть надіслані на фінальний етап Всеукраїнського конкурсу. Бажаємо перемоги на найвищому рівні інтелектуальних змагань! Пропонуємо публіцистичні уривки з роботи Чернік Оксани.
Заступник директора з НВР
Людмила Барановська
ЩОДЕННИК ВІЙНИ
Передмова
Папір береже те, що іноді не в змозі втримати пам’ять: наївні дитячі історії, світлі почуття, мрії та плани, людські трагедії, утрати, переживання, сльози… Йому довіряють сокровенне.
Тут зібрані таємниці, які герої змогли відкрити лише своїм щоденникам. Це історії про українців. Тих, які ціною надлюдських зусиль продовжують виборювати наше право на існування; тих, які жертвують особистим заради інтересів мільйонів; тих, яких на світі тримають спогади про сім’ї; тих, які, попри біль та відчай, живуть вірою в перемогу. У вирі трагедії народжується нація, мужня, нескорена та незламна.
Щоденник №1
Психотерапевт порадив мені записувати всі спогади, переживання, навіть щоденні клопоти, аби легше було спостерігати за моїм станом, тому… Привіт?
Ніяково. Моя рука чомусь дрібно тремтить.
Сьогодні вранці було ще складніше підвестися з ліжка й піти на роботу. Уночі я знову не могла заснути. Сон не йшов. Кімнатою снували дивні тіні, схожі на матір. При згадці про це й досі хапають дрижаки, але тоді зовсім не було сил відвернутися до стіни, щоб нічого не бачити.
Одна з тіней дивовижно нагадувала її справжню, щасливу, із грушею в руках, таку, якою вона залишилася в моїх давніх, майже стертих спогадах. Мені щиро здавалося, що я бачила, як зморшки на її обличчі розгладжувалися від широкої усмішки, а очі іскрилися веселощами. Саме такою вона й була. Колись…
Мама завжди любила груші. Був навіть, здається, у неї якийсь улюблений сорт, та назва його стерлася з моєї пам’яті… Учора вирішила купити просто будь-які, аби зрозуміти її теплі почуття до цього фрукта, але так і не змогла після приходу додому взяти жодного плода до рук. Пакет досі стоїть у вітальні. Незайманий.
Особливо вона любила солодкі та соковиті, такі, щоб по підборіддю медовою рікою тік липкий нектар, а зуби зціплювало від кількості цукру. Ніколи цього не тямила, бо не люблю солодощів. Та вона кожного разу ніби до самого Бога піднімалася від насолоди і вся ставала осяяна дивовижним світлом!
Відчуваю тепло в грудях. Дивне, забуте відчуття, ніби з минулого життя видерте й насильно втиснуте в мене теперішню. А що з тим робити?..
Очі чомусь мокнуть. Здавалося, думалося-гадалося, що сліз уже немає. Залишилися десь на дорозі між моїм рідним містом та Львовом, але, схоже, солоні краплі з тієї водойми ще не зсякли. Шкода… Тяжко.
Усе ж хочу наважитися спробувати дивних Божих фруктів. Беру один до рук. Принюхуюся, намагаючись вловити аромат. І відразу ж відчуваю дивне поколювання в руках, а потім тремор різко пробігає всіма моїми кінцівками й болем вдаряє в голову. Груша випадає з рук, а тіло, похилене до кухонної тумби, на секунду торкається наготованого зарання ножа. Той, повністю металевий, з гучним дзенькотом падає на плитку підлоги.
І миттю мені стає смертельно зле: знудило, підігнулись ноги, перед очима все попливло нечіткими розмитими лініями. З грудей ніби в одну мить викачали повітря. Неможливо дихати.
Пелена. А з неї … дивляться на мене світлі очі матінки. Великі, добрі, сяючі… З кожною секундою вони втрачають свою яскравість і вже за мить стають просто байдуже розплющеними, не живими.
І сплив у пам’яті той клятий образ, що я вже котрий місяць намагаюся забути. Понівечене мертве тіло моєї матері. З російськими кулями в голові. У нашому моєму рідному будинку. У моєму рідному Маріуполі.
Від відчаю й розуміння власної безпомічної слабкості захотілося вхопити той ніж та встромити його рівнесенько собі в серце, аби нарешті втамувати гострий ниючий біль.
Минає третя ніч без сну.
Катерина М.
Щоденник №2
Добрий день! Це Андрійко! Мій татко служить у ЗСУ. Допомагає добру перемогти зло! Уся моя сім’я вірить, що він скоро повернеться до нас!
Татусь колись казав: якщо записувати думки в зошитки, то стане легше. Я б хотів, щоб сестричка з мамою також це зробили, але вони поки не хочуть. Просто ходять чомусь дуже тихі й сумні. Тому побуду дорослим і зроблю це сам! Якщо я покажу їм, скільки всього зміг написати, то вони обов’язково усміхнуться, правда?
Місяць тому я приїхав з бабусею, мамою та сестричкою до Рівного. Тут все не таке, як у Херсоні, і не так весело. Хоча я дуже щасливий, коли сестричка вдома і ми можемо погратися. У мене поки що немає тут друзів, але є дуже хороший песик. Я назвав його Патроном, зовсім як у телевізорі! Буде справжнім супергероєм!
Вибачте, матуся кличе збиратися в місто. Вона сказала, що сьогодні ми купимо мені новий гарненький чорний костюмчик, а їй таку ж хустину, щоб відразу було видно, що я її синочок. Обіцяю, що напишу багато цікавого, коли повернусь. А особливо історію про те, як тато збудував мені великий-великий сніжний замок минулої зими!
Андрійко Т.
Щоденник №3
Бахмут відгукується гострим болем десь усередині. Гнітючим, тягучим, мов патока… Він склеює між собою всі органи й заповнює легені так, що дихати стає невимовно складно, майже неможливо. Спостерігаю за тим, як ліва рука дрібно тремтить над моєю гвинтівкою. Зараз її ніби голками пронизує по всій довжині ─ і я не в змозі підняти ту кляту кінцівку. Проте вже за кілька годин надійде моя черга ставати до зброї ─ і рука впевнено візьметься за справу. Ніколи не розумів, звідки береться ця невідома сила стояти до останнього. Певно, то міць українського духу чи щось подібне. Але в перервах між залпами однаково несказанно тяжко на серці…
Учора відмайорів мій двадцятий день народження. Повноцінно поспати так і не вдалося, хоча товариші вмовляли подрімати хоча б трохи. Безперервно думав, як там моя мама… Її сумне заплакане обличчя досі стоїть перед очима. Що привело мене тоді до військкомату? Якесь незрозуміле відчуття, що я повинен бути тут, боротися за волю, за Україну, за всіх нас. Мати тихо-тихо шепотіла вибачення за щось непевне й з усіх сил чіплялася за мою кофтину з наміром чи то стиснути в обіймах, чи то втримати біля себе…
Думаю про те, що міг би нині бути гітаристом у власному гурті, писати вірші коханому, з присутністю якого мати ніяк не хотіла змиритися. Доля розпорядилася інакше. Я тут, на передовій, а він – там… Цікаво, чи не забуває про прийоми пігулок, бо має таку звичку. Він завжди ніяковів, коли я про це нагадував. Сумую без його сором’язливої усмішки…
Скільки я вже не бачив їх? Довгі місяці… Гіркий смуток поглинає душу. Не час для цього, але ніяк не вдається вгамувати свої почуття.
Микола тривожно перевертається уві сні поруч із моїми ногами. Він завжди мав тривожний сон, але сьогодні, здається, йому ще тяжче. Мій розбитий телефон різко спалахує екраном прямо йому в очі й так само швидко гасне, змушуючи примружитись, ─ почуваю їдку провину перед ним через це. Хлопець молодший від мене на кілька місяців, але набагато наївніший, з по-дитячому допитливим поглядом. Побратими жартівливо звуть його Малюком, а він навіть не ображається. Такий щирий «дурник»…
Болісно, що вже скоро вставати. Спогади відібрали сон. Сподіваюся, поранених та загиблих сьогодні менше. Не надіюсь на те, що їх узагалі немає, бо знаю: неправда, то все марні сподівання.
Утома з’їдає зсередини. Хотів би написати вірш, та натхнення вислизає крізь пальці. Мабуть, варто зрештою змочити сухе горло та будити Миколку. Може, уночі, після обстрілу, вдасться вичавити з себе на папір бодай кілька римованих рядків…
Тимофій К.
Микола:
Тимофій загинув від ворожого влучання в легеню, ми не встигли його врятувати. Та куля насправді призначалася мені… А він, герой такий, в останній момент гукнув пригнутись і підштовхнув у спину, ніби щось відчув. А сам не встиг. Тепер навіть не знаю, як боротися з цим чіпким мерзенним почуттям провини… Певно, варто знайти спосіб якнайшвидше передати щоденник його рідним, бо й сам не відаю, чи довго ще зможу топтати ряст на цій землі.
Завчасно прошу вибачення перед близькими. Простіть, що проживаю тепер його життя.
