Цього дня, 1913 року, у невеличкому гірському містечку Сурамі (Грузія), що неподалік відомого Боржомі, на 42 році життя відійшла у вічність Леся Українка.
Ми горді з того, що є нащадками славної землячки, бережемо й шануємо пам’ять про видатну поетесу, драматурга, перекладача, громадського діяча.
Щороку у лютневі морози (коли Леся прийшла в цей світ) та серпневу спеку (коли покинула його) ми віддаємо шану справжній дочці свого народу.
Учні гімназії їдуть до Колодяжного, до Лесиної колиски, щоб подякувати Українці за мужній характер, за силу волі, за життєві уроки. Цьогоріч змогли побувати в гостях у Лесі лише взимку( карантин вніс свої корективи). У подарунок привезли її безсмертну «Лісову пісню». Уривок із драми-феєрії інсценізували в Меморіальному музеї учні 6-А класу Олександра Саюк (Мавка), Василь Лехкобит (Лукаш), Сергій Сухий (Лісовик). Для Сергія ця роль стала, на жаль, останньою в його житті, 40 днів тому серце хлопця зупинилось, відійшла у засвіти світла душа.
Майстерна гра юних гімназистів не залишила байдужим жодного гостя, усе тут було органічно та гармонійно, бо такою була Леся Українка, такими прагнемо бути й ми, її нащадки, бо чуємо через століття сильний голос «сеї хворої, слабосилої дівчини»:
Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам вороття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!
Зоя Приступчук, редактор газети «Гімназист плюс»
